Я  разом із своєю сім’єю  приїхала в Мирне, ще коли була дитиною  У 30-х роках наше село звалося Ясени. Та й селом справжнім його  не назвати, бо було в ньому лише 9 хат. Всі вони стояли на високому бугрі, серед степових трав. Можливо, це сучасній молоді й важко уявити  але на нашому хуторі  не було тоді не те що саду  біля хати, а й просто дерев, а лише суцільні трави та квіти: чебрець, фіалка, зірочки первоцвітів. Було, вийдеш із  дверей, а перед тобою стелеться  степ у всій  своїй красі. Жили в Ясенах добрі та роботящі люди, що займалися вирощуванням зернових культур.
   Жили  вони  дружньо та спокійно, у взаєморозумінні та взаємодопомозі  В кожній хаті  проживало по декілька сімей, які мала по декілька дітей, але всім місця  вистачало, ніхто ні  від кого нічого не приховував. Та що  там  казати, якщо між хатами не було на хуторі жодного паркану! Всі довіряли одне одному, та й на чвари не вистачало ні часу, ні сил. Бо ж приходилося  важко працювати, ледачих серед селян не було! Так життя в Ясенах і текло  по-тихеньку. У будні – робота, у дітей – навчання в школі в сусідньому селі. А у вихідні – відпочинок. Хутір був малим, а ось неподалік від нього було село, де розміщувалась молочно-тваринницька ферма, що й   дала йому назву МТФ.
    Це село було великим, там були і школа, і  клуб, і фельдшерський пункт, і пошта, і магазин. Тож  за  особливих потреб ясенівці їздили на МТФ. До  того ж обидва села входили до складу одного сільськогосподарського господарства – "Оріхівський  зернорадгосп №21", тому жителі працювали разом і добре одне одного знали.
    Так тривало до початку Великої Вітчизняної війни.
    1941 рік. Звістка   про початок війни  хвилею прокотилася по наших землях. Стали  до лав Червоної Армії йти добровольці та  військовозобов’язані. З наших  Ясенів – теж  Було їх п’ятеро  сміливців, усі молоді та одружені, майже всі мали дітей  Це  червоноармійці  Карнаух, Котко  Качан, Дейнега, та Костюк.
    Зі сльозами  на очах  проводжали їх жінки та діти на фронт.  Востаннє рідні змогли їх побачити  на пункті збору в селі МТФ, звідки солдатів відправляли на Запоріжжя. Ніхто  з них назад так і не повернувся. Всі вони  загинули зі своїми товаришами з МТФ,  що тоді ж пішли воювати  Це Приходько,  Бражник, Плаксенко, Сокол, Пелешко, Вайло, Пелишко, Воробйов, Богдашкін, Швець, Сапа.
    До самої  осені 1941 року на наших землях ніхто німців не бачив, лише відступаючих червоноармійців. Гнали їх  вороги на схід. Так було до кінця  вересня – початку жовтня. Всі місцеві жителі  допомагали солдатам хто їжею,  хто одягом, а хто притулком на ніч.
      Я тоді  була ученицею 6 класу. Вчилися ми в Червоноармійській школі. Не  дивлячись на те, що була війна, нас учили аж до того дня коли німці вступили до Запоріжжя. Гуркіт від вибухів було чути аж у школі, тоді нас зібрали в шкільному коридорі та оголосили про припинення уроків. Всі учні стали швидко добиратися до  рідних домівок. Адже було, як ніколи, страшно.
     Через кілька днів сталася подія, що змінила усе  життя  в Ясенах:  надвечір до  нашої хати завітала невеличка купка наших солдат. Всі  без зброї (лише в одного  був  автомат!),  погано вдягнені (а  вже було холодно!) та голодні. Ми запросили їх  до себе переночувати, накрили стіл  простими  селянськими  пожитками. Та не судилося їм  спокійно відпочити перед довгою дорогою:  до хутора  заскочило декілька танкеток (невеликих німецьких танків) та  почали обстрілювати  все навколо. Всі, хто був у нашій  хаті, попритискалися  до стін, подалі від вікон, аби вберегтися від куль. Це й зберегло усім життя. Не пощастило лише одному юнакові, що не встиг заховатися від ворога. Його настигла куля прямо побіля його хати. Це був єдиний загиблий із наших односельців у Ясенах, на батьківській землі. Надалі, (Бог  милував!), такого не сталося. На ранок до нашого хутору прийшли німці, та червоноармійців у нас вже не було. Вони вночі рушили в путь, наздоганяти свій загін.
     Що  одразу кидалося в вічі – те, що ворог був  добре озброєний, добре одягнений, більшість їхніх олдатів їхали на конях та бричках. Як  входили до хат – виганяли господарів, забирали все, що можна їсти, що було для них цінного. Я із своїми батьками,  як і сусіди, переховувалася в погребі. Було надзвичайно страшно. Наступного дня ворог рушив далі, ми змогли  повернутися  до своїх будинків. Німців більше в нас не було, всі загони проходили повз нас, в основному через МТФ. В Ясенах за головного став вибраний із місцевих староста, що керував усіма. На щастя, на території нашого хутору якихось активних воєнних дій чи партизанщини не було, тому не було й жертв. Усі  жінки  працювали на полях, вирощували хліб. Вони  змушені  були виконувати чоловічу роботу, аби вижити.   Лише по закінченню косовиці, коли обмолочували  снопи та зсипали вже зерно, на хутір приїжджав німецький комендант із обозом та забирав збіжжя. На  хуторі було  відносно спокійно, лише молоді було не до тихого  життя: молодих дівчат та жінок  стали вивозити до Німеччини, хлопців  шкільного віку  теж  Ніхто не знав, що їх там чекає, тому кожен намагався цього уникати. Коли з МТФ забрали  кількох дівчат та 1 юнака (що поїхав добровільно), мені  порадили старі  жінки  звернутися  до фельдшера, аби той допоміг. Тож я і 4 моїх подруги  попросили старого, аби він нам  щось зробив таке, що дасть змогу не пройти медичної комісії, що була обов’язковою для тих, кого відправлятимуть за кордон на роботи. Той зробив нам ін’єкції нашої  ж слини, щоб викликати запалення  на певний час, що робить людину  непрацездатною. В той день, як прийшла наша черга проходити медогляд, жодна з нас  не була здоровою, та  через якийсь час у подруг все загоїлося, а в мене – навпаки. Я  перестала  ходити, біль був нестерпний, а температура -  надзвичайно висока.  Мене лікували  народними методами, довго, приходилося  терпіти такий біль, що й словами не передати, ні сльозами не виплакати .
     Та саме ця хвороба і врятувала  мене від Німеччини. Лише слід на нозі залишився  на все життя на згадку про ті  страшні  події. Коли німці захопили  всю Україну, вони почали в великих містах відбудовувати підірвані нашими  відступаючими військами заводи. Зокрема,  в Запоріжжі намагалися відновити роботу "Запоріжсталі".  Тому з усіх  сіл та хуторів  стали до міста  зганяти молодь, аби розбирали руїни та будували  цехи. Таким чином я та мої подруги опинилися в Запоріжжі. Ми працювали до повного знесилення, практично голодні, багато хто й хворий. Але  для німців ми були дармовою рабсилою. Так сталося в моєму житті, що один  парубок, мій одноліток, зміг  організувати мені через своїх знайомих втечу з заводу. Пам’ятаю й  досі, як ми з ним  вночі пробиралися полями  до нашого села. Через  страх та втому мені  несила тоді було й розпитати його про те, як все це йому вдалося. Та я йому вдячною  залишилася на все життя.  Наші  долі скоро  розійшлися: він пішов на фронт, у Ясени вже ніколи  не вертався, хоча не  загинув.  А я  стала працювати  з мамою, правда, нелегально, аж  доки знову не забрали до міста. Так  прожили ми аж до 1943 року, коли на  фронті  сталися переміни на користь наших солдатів. На  території села німців  не було, але  коли прийшла звістка про  великий відступ  ворога, нам прийшлося знову зіштовхнутися  із німецькими солдатами. Сильних боїв під час ворожого відступу не було, місцевий комендант  із МТФ приїхав до нас із якимись офіцерами. Він розселив їх по хатах, людей повиганяли на  вулицю, але розбою, на щастя, тоді не було. Люди  хапали ті пожитки, що в них ще лишалися, та тікали  до інших сел, намагалися  бути подалі від німців  (наскільки це було можливо!).  Почали люди говорити про  те, що  в районі Новогор’ївки,  за  МТФ-ською балкою,  швидкими темпами ведеться будова укріплення, щоб німці змогли утримати лінію фронту перед  Пришибською височиною і звідти  знову  тоді наступати. Коли  через кілька днів  почали німців гнати наші  солдати. Сильних  боїв на території Мирного не було: тут воювала  піхота, а в районі МТФ  скопилися війська, аби почати штурм німецького укріплення. Але  настав такий день, коли і ці землі відчули на собі всі страхіття війни.
     Німці  спробували відкинути наших солдат  від своїх  укріплень: почали  спочатку з височини обстрілювати все з гармат, а  потім і бомбити. Я на все життя запам’ятала, як небо вкрилося німецькими літаками так, як дерево  вкрите листям. Здавалося, що вони  затулили все небо. Бомби сипалися з неба в неймовірній кількості, але, що нас найбільше радувало, мало які розривалися. Я з батьками  переховувалася у тітчиному погребі, в який влучила одна із бомб, але, на щастя, не розірвалася. Пізніше, коли вже нашу територію було звільнено від загарбників, свідки того бомбардування говорили про те, що бомби, мабуть, виготовлялися нашими людьми, що  примусово   працювали на заводах, бо із кожних 10 бомб  розривалося лише кілька. Всі інші лежали  страшним вантажем  на дахах будинків та  оточуючих  полях. Той гуркіт, що супроводжував бомбардування був настільки сильним, що не можна було чути, що каже людина поруч тебе, та коли все  раптово скінчилося, першим  осмисле-им нами звуком стало "Ура!”.  Це був загальний гул тих людей, що пішли в  наступ на укріплення. Кілька  місяців не могли наші війська  вибити німців, йшли жорстокі бої, але ми їх  не бачили, бо вони проходили десь аж під Новогор’ївкою.  Там проходила лінія  фронту. З неї на МТФ  та  до Мирного   звозили поранених і вбитих. Там працював  пересувний шпиталь. Пораненим  надавали допомогу та  відправляли до міста, а мертвих залишали  місцевим людям для поховання. Так у Ясенах, на краю хутора (де нині розташована по вул. Яссана наша контора)  утворилося щось на зразок кладовища: в 14 могилах  було поховано 139 наших солдатів (10 мертвих  у кожній могилі). Солдат  привозили з передової, тому при них були документи, що дозволяли встановити їх особи. Таким чином на  кожну могилу було встановлено пам’ятні металеві трафарети з іменами та прізвищами похованих.  Але серед  тих 139 солдатів не було жодного місцевого. Ці могили так і знаходилися в степу, розрізнені, аж  до початку 50-х років.
     У  1944 році в Ясенах з’явився управляючий, почали люди з’їжджатися до села. Чужих підселяли в хати місцевих жителів, було дуже тісно, але ніхто ніколи не відмовляв ні в чому. Люди ділилися й одягом й посудом, й постіллю. Можна сказати, що війна всіх ніби зріднила. Поки молодші всі вдень працювали, старі слідкували за їхніми дітьми, не  дивлячись, що доглядають і своїх, і сусідських. Стали  потроху відроджувати сільське господарство. Хоча працювати приходилося важко й  безкоштовно, люди віддавали роботі всі свої  сили. Кожен своєю працею  намагався хоча б щось зробити для  перемоги нашої армії.
     Ми вирощували хліб. Потроху із сусідніх полів зносили різне необхідне залізо, лагодили ту техніку, що чудом вбереглася. Працювали в полі лише жінки, бо й тих 2 молодих чоловіків,  що ще лишалися в господарстві за станом здоров’я, забрали до  фронту в 1943 році .
    Це були наші  земляки – Линник та Зайченко . Жінки  були й комбайнерами, й механіками, кожна мала по кілька спеціальностей.
    Я в складі молодіжної групи учнів – комбайнерів  була відправлена на навчання до Гуляйпільського радгоспу. Там і стала працювати в полі. Тепер вже не як помічник, а як справжній  комбайнер-механік. Так було до кінця  війни.
    Звістка про Велику Перемогу  застала нас  якось зненацька, під час роботи. Всі  побросали  всі діла, раділи   цьому. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось танцював. Але  повністю усвідомити те, що прийшлося пережити, змогли по-справжньому лише пізніше.
    Стали  до села приїжджати наші земляки, але мирненців серед них не було. Першим до нас приїхав Басенко, нащадки  якого і донині проживають у Мирному. Пізніше  ще багато фронтовиків тут знайшли свою Батьківщину. Життя поступово набирало обертів. Усі, хто намагався  повернутися до МТФ, оселялися в  нашому селі,  бо те було вщент зруйновано (пізніше його  відбудували, але воно вже не зазнало такого розквіту, як до війни). Стали з’являтися нові будинки, вулиці. В 50–х роках  село було вже не  впізнати. На хутір  воно перестало бути схожим, та назву мало яскраву – Мирне, що не нагадує про воєнні лихоліття. Та з пам’яті нічого не зникає.
   Зазнали змін і  могили солдатські. Було громадою вирішено об’єднати їх у одне захоронення – Братську могилу. Коли могили було  розкопано,  а  остатки  перенесено,  з’ясувалося,  що трафарети з прізвищами солдат зникли. Про них якось  забули  ті,  хто займався перезахороненням. Так спочатку солдати  стали безіменними. Але в сільській Раді зберігся список усіх 139 солдатів. Саме за ним і було  виготовлено  таблички із  прізвищами, що встановлені на Братській могилі. Раніше наші односельці часто приходили  до цієї могили поминати загиблих на війні близьких, родичів, сусідів і друзів  Тепер лише на День Перемоги та День визволення  села ми ходимо на могилу, кладемо квіти та віддаємо похованим у ній нашу  данину пам’яті .
    В результаті  роботи  пошукового загону нашої місцевої школи було розшукано у 80-роках родичів 2 похованих у Братській могилі солдатів.  Вони  приїжджали до Мирного,  дякували нашим пошуковцям  за те, що допомогли знайти  останки  їхніх  героїв – солдатів,  для когось - батьків, а для когось – вже й дідів.
   Те що прийшлося пережити  моєму поколінню, не можна назвати просто  жахом чи трагедією. Війна  відбирала життя у нині мертвих, та  дитинство чи юність у нині живих. І тільки  пам’ятаючи про  її наслідки ми можемо вберегти своїх дітей та онуків від повторення того страхіття.
   Тож, щоб не стало соромно перед Богом  за свої діяння,  кожна людина має  прагнути  робити на землі добро . Тоді не буде розбрату,  люті, не буде й війни.